Кольоровий слух. На перший погляд здається – своєрідна гра слів. Ні. Це – справжній феномен, зустрічається як у звичайних людей, так і у відомих музикантів. Про нього «ходять» легенди: хтось серйозно досліджує це явище, хтось вважає його нісенітницею. Що ж насправді «ховається» за цим словосполученням?
Про поєднання музики з кольором відомо з давніх-давен. Наприклад, у стародавній Індії вважали, що в кожній людині «вписано» свою власну мелодію і колір. У греків кольори та звуки були своєрідними аналогами спектру веселки, а співвідношення кольорів відповідали музичним співзвуччям.
До експериментів долучався навіть Ісаак Ньютон, котрий визначав співвідношення кольорів з їхніми звуковими аналогами. Наприклад, нота «до» – червона, «сі» – помаранчева, «ля» – жовта, «соль» – зелена, «фа» – блакитна, «мі» – синя, а «ре» – фіолетова. Незважаючи на те, що вчений підходив до проблеми суто механістично, він дав точну темперацію кольорового ряду в музиці.
У XVIII столітті, наприклад, був створений «кольоровий клавікорд». Цей музичний інструмент демонстрував слухачеві (і глядачеві) певні кольори у спеціальному «віконечку» над інструментом, за допомогою кольорових стрічок, прапорців, дорогоцінних каменів та навіть свічок.
«Кольоровий слух» або музично-кольорова синестезія (або ще хроместезія, фонопсія) – це явище, завдяки якому почуті звуки автоматично викликають у людини-синестета (а це приблизно 0,5% усього населення планети) кольорові образи. Люди, які «розмальовують» почуту ними музику, в повсякденному житті також «відчувають» свою здібність: бачать колір і в доповненні до своїх звичайних дій, що пов’язані зі слуховим сприйняттям.
Явище синестетичного кольорового слуху є досить рідкісним і доволі неприємним для музикантів, оскільки у них підвищується чутливість до навколишнього інформаційного шуму, що сьогодні є великою проблемою. Серед найвідоміших «власників» кольорового слуху – М.Римський-Корсаков, О.Скрябін, М.Чюрленіс.
У зв’язку з незвичайністю феномена кольорового слуху, навколо нього протягом багатьох років створювались міфи.
Що потрібно знати про синестезію, її реальні плюси та мінуси?
По-перше, вроджена синестезія – це умовний термін і повинен сприйматись більшою мірою як формальність. Хоча генетика і може бути визначальним фактором, однак потрібно враховувати і культурне середовище, особливості виховання, способи спілкування, стиль пізнання і мислення. Так, батьки синестетів не обов’язково також є синестетами і навпаки.
По-друге, синестети не бачать жодної «прихованої істини». Міф про «кольоровий слух» доволі часто сприймають як здатність бачити «істинну» природу речей, а синестетів вважають «просвітленими» і тими, хто бачить іншу сторону буття. Якщо поглянути на цей аспект за допомогою логічного мислення, то можна зрозуміти, що всі бачили б одне і теж, якби кольоровий слух був дійсно «даром». Насправді, синестетичні відчуття глибоко індивідуальні, тому й існує велика кількість різних концепцій щодо цього феномена.
По-третє, не всі синестети є талановитими чи «обдарованими». Це поширена помилка. Звісно, серед представників цього феномена знайшли своє місце і такі видатні фігури як Р.Фейнман, О.Мессіан, В.Набоков.
Багато хто думає, що бачити колір звуків – це неймовірне, дивовижне відчуття. Ніхто не враховує, що синестетичні зв’язки у випадку вродженої синестезії не змінюються протягом усього життя, а з’являються вони у ранньому дитинстві (5-6 років). Виходить, що в 5 чи в 55 років у людини виникає однакова реакція на один і той самий подразник. Завжди одна й та сама! Тому, навряд у цієї людини виникатимуть ейфорія, афективні стани. Та й «мурахи» спиною не бігатимуть. У випадку вродженої здатності «кольорово» чути людина звикає до цього відчуття, котре іншим здається незвичайним.
Також неправильною є теорія, що всі індивідуальні вияви синестезії обов’язково «пов’язують» приємне з приємним і навпаки. Тобто, неправильно вважати, що синестет, який вперше почув звук фортепіано, одразу «отримує» певний образ звуку, який він не може контролювати і змінювати.
Звідси виникає запитання: навіщо людині синестезія, якщо вона не така і корисна? Використовувати свою здібність можна для запам’ятовування мелодій і тональностей композиції. Досить часто кольоровий слух співіснує разом з абсолютним, що вже є основою для подальших занять музикою. Також можна створити власний стиль у мистецтві як, наприклад, відомий своїми музичними картинами художник Адольф Вьольфлі
Кольоровий музичний слух – це не міф, не покарання, а безмежний простір для творчості!
|
Олеся Борсук |
 |
Написати коментар