8 жовтня, на один з концертів Київ Музик Фесту-2017, публіка зібралася спеціально, щоб послухати твори представників харківської композиторської школи.
А тепер тільки уявіть собі момент, коли ведучий, композитор Олександр Щетинський, в першій же тезі просто-таки заявив, що «харківської композиторської школи не існує в природі, а коли так говорять, то, швидше, видають бажане за дійсне». Хороший початок, чи не так? Адже, певно, потім весь концерт слухачі старанно ловили найменші зв’язки між творами, намагались довести або ж спростувати цю тезу. Слова – це слова… А що ж розказала музика на концерті?
1. Патріарх
Перший композитор програми – Валентин Борисов. Він був таким собі типовим радянським соцреалістом (як і майже всі), але у його житті трапився певний несподіваний поворот. Сталося ось що: наприкінці 1960-х він відвідав фестиваль «Варшавська осінь», був у самому епіцентрі європейського музичного авангарду. Опісля, може, й не зовсім радикально, але реально у його творчість почали проникати авангардні композиційні прийоми. Зіграні на концерті «Імпровізація», «Сумний спогад», «Скерцо» із «6 характерних сцен для фортепіано» це доводять.
Знову ж таки, підкреслимо: нічого радикального, і ці трохи “завангардлені” п’єси, швидше, нагадують нам про «Петрушку» Стравінського, аніж про твори Булеза чи Ксенакіса. Виконавець, піаніст Костянтин Товстуха, явно підкреслював романтичні гени музики – витриманими кантиленними лініями, широким фразуванням, хвильовою динамікою. Однак, якщо поставити цю сюїту поряд із соцреалістськими творами-сучасниками, то вона виокремиться власною фонічною свіжістю.
2. Стрижень
Валентин Бібік – один з перших серед харківських композиторів, хто не частково, а систематично і серйозно почав вводити в свою творчість авангардні техніки. Його «Маленький концерт» для скрипки, віолончелі та фортепіано демонструє суто авангардну композиторську позицію у ставленні до окремих звуків. Ця музика – як хімія зі звуком, як ігри та експерименти з окремим звуком, гра його варіантами і варіаціями, його відтінками і гранями. Гранями нюансів.
Така музика, наповнена тихими і делікатними переграваннями, потребує від виконавців неабиякої чуйності та тонкості у роботі зі звуком, з нюансами звуковидобування, з їхньою динамікою. І тут її місцями бракувало. Хоча кульмінація твору прозвучала чудово, повно – нас заливало і затоплювало надривною експресією, в хорошому сенсі. Але у фінальному динамічно-фактурному розчиненні виник цікавий дует. Матовий, заглиблений, акуратний і зібраний звук віолончелі (Віктор Рекало) поєднувався з різким (із рипучими і шершавими атаками, з розмашистим романтичним вібрато) звуком скрипки (Ярослава Скірська). І хоча обидві манери гри по-своєму цінні й цікаві, однак, у поєднанні ми отримали доволі незвичну поліфонію.
3. Винятки
Наступний композитор – це справжній феномен! Адже Олександр Ґуґель, не знайомий із музикою американських мінімалістів, зловив з ними одну хвилю, вийшов на ту ж частоту. І складно в це повірити, бо «Далекі дзвони» та «Сніг іде» для фортепіано – це, таки, дійсно мінімалізм чистої води. Композитор працює (ритмічно, регістрово, динамічно, фактурно) з одним найпростішим патерном, з одним простим фа-мінорним тризвуком. Ми його, ніби, розслуховуємо під мікроскопом і у звичайному, банальному тризвуку тепер чуємо цілий окремий світ. Красиво. Вирізняється.
Може, Америка композитору й була невідомою, але цього не скажеш про музику Арво Пярта, якому Олександр Ґуґель, навіть, присвятив один зі своїх творів (мусимо зробити цей короткий відступ, щоб зрозуміти звідки корені ростуть).
Для виконання цих творів не потрібна геніальна технічність, але необхідна атмосферність, тут потрібні абсолютне проникнення і вникнення у звук, в образ. Костянтин Товстуха і проникнув, і вникнув, і музикою “вимкнув” всіх слухачів. “Вимкнув” із банальної повсякденної метушні.
4. Ломка
Далі в програмі – розтлівання рояля (гра на струнах і безпардонне довбання по клавіатурі) і рипучо-рвані скрипкові посили в п’єсі «Під прямим кутом» Олександра Ґрінберґа. І прийоми, і, навіть, сама назва (абстрактно-геометрична) – типово авангардні. Це Було. Було на концерті, було в Харкові, було в українській музиці. Це була ломка висохлого соцреалізму. Це був протест проти мертвої штучності, яка ховалася під маскою мелодичності та милозвучності.
Найбільше і найраніше такі махінації почав собі дозволяти Валентин Бібік (ще один відступ: після одного з таких авангардних “нових” творів Валентина Бібіка консерваторська еліта спрямувала до ректора делегацію з претензіями – «Чого він вчитиме своїх учнів, якщо сам “таке” пише?!»).
І саме на цьому моменті концерту гучна заявка про так звану «харківську композиторську школу» почала себе виправдовувати не на жарт. Адже одна з головних ознак школи полягає у спільності творчо-естетичної позиції тих, хто формується в одному середовищі і на спільному ґрунті. І ми почули таку спільність.
5. Єдина лінія
У цьому пункті хочеться похвалити солістів. Що створив молодий композитор Денис Бочаров? Ідея цікава – якщо ціле порвати на маленькі мотивні клаптики, а потім їх поєднати, то ми в цілому отримаємо щось близьке до композиційної структури «Подвійної каденції». Що зробили солісти? Альтистка Наталя Онищук та віолончеліст Віктор Рекало зробили цільний і монолітний ансамбль – органічно доповнювали і переливалися з тембру в тембр. Так, ніби звучало не два, а один струнний інструмент.
6. Бомба
У п’єсі Сергія Пілютикова «Так чи ні?» боролися скута стриманість і категорична експансивність. Боролися «так» і «ні». То звук тягнеться, тримається, витримується, стримується. То зривається, стріляє, кричить, заперечує. І контрасти нарощувалися, від делікатних до оглушливих, від подиху до брутальних “плювків” у флейту на fortissimo у високому регістрі (флейта – Сергій Вілка). От така була психо-драма з постійним crescendo та неоднозначним фіналом. Вражаюче. Драматично. Може, трохи іронічно. Не тонально. Фатально!
Один з гостей концерту (доволі похилого віку) не витримав того всього: весь концерт сидів у сталевій позі (навіть, коли його парасолька гучно звалилася на підлогу), а тепер зірвався з місця і, демонстративно гримнувши дверима, вийшов. Не коментуємо – посміхаємось.
7. Філософія
Що сказати, коли сказати вже нічого? Твір Олександра Щетинського музикою ставить це риторичне запитання слухачам. Це була «Післямова» для кларнета (Дмитро Пашинський), фортепіано і струнного тріо (диригент Петро Товстуха). Післямова – то зовсім не експозиція, не фінал, не каденція, не епілог. Це щось інше – одинокі звукові залишки чогось, що могло колись раніше бути цілим. Залишки того, що могло утворити драму, може, таку, як у Бетховена, або таку, як у попередньому творі Сергія Пілютикова. Однак, це лише розвіяні вітром уривки. Філософія втрати, філософія мовчання і безпорадності. Реалії виснаженої і спустошеної свідомості.
Отже, ШКОЛА
Безсумнівно, авангардний харківський вектор існує. Існує, навіть, школа, яка склалася, хоч і пізно (аж у 1980-1990-ті роки), але має свої стійкі риси. Вектор від Борисова до Бібіка, від Бібіка до Пілютикова – це вектор в бік більш вільної радикалізації. Від модернізованого романтизму до абсолютно антиромантичної подачі. Від поетики до раціональної конструкції. Все це – риси, які харківські композитори поступово всмоктували з європейського музичного авангарду. Але є ще одна цікава особливість – не було характерного західноєвропейського інтелігентного інтелектуалізму: була жива, пульсуюча, гаряча, експресивна і емоційна українська кров.
МУЗИКАНТ.укр дякує всім учасникам «Sed Contra Ensemble» за чудовий концерт! А також дякує Київ Музик Фесту та Андрію Мерхелю (керівнику ансамблю) за цікавий проект, який однаковою мірою сучасний та історичний. З нетерпінням чекаємо наступних проектів і Ваших коментарів, дорогі читачі.
Марина Гайдук
Написати коментар