Несамовита чи нудна старовинна музика?

Якою була музика 500 років тому? На чому її виконували? test.musician.ua продовжує розповідати Вам історії про старовинні інструменти.

Всі вже давно звикли до струнної групи музичних інструментів. Інколи видається, що вони існували завжди і з’явились разом із музикою. Проте, це не зовсім правда. Сучасного вигляду струнно-смичкова група набула не так давно – лише декілька століть тому. В епоху Ренесансу у ствердженні інструментальної музики головну роль відігравало сімейство «віоли да гамба» (у перекладі з італійської viola da gamba – ножна віола). 

Обидва сімейства – і гамби, і скрипки – виникли майже одночасно в XVI столітті. Але від самого початку вони були принципово різними. Гамби відрізнялись, насамперед, пропорціями: вкорочений корпус відносно довжини струн, пласка нижня дека та більш високі обичайки. І взагалі, були тоншими та легшими. Форма корпусу відрізнялась від скрипок і не так чітко окреслювалась, мала менший вплив на звук інструмента. Дещо було запозичене від лютні: квартово-терцевий стрій та лади.

Уже на початку XVI століття гамби виготовлялись різних розмірів - дискант, альт, тенор, бас. Гамба, завдяки своїй будові і ладам, мала більш витончений та рівний звук, аніж інструменти скрипкової сім’ї. Оскільки найтонші звукові нюанси були для гамби найважливішим засобом виразності, написана для неї музика уникла перевантажених інтерпретацій.

Інтимність звучання визначала гамбу як сольний інструмент винятково для малих приміщень, а краса її надзвичайно витончених звуків одночасно стала запорукою її популярності і причиною занепаду. Скрипки, які довгий час ігнорувались завдяки гучному звуку, поволі отримували визнання, поки у другій половині XVIII століття повністю не витіснили гамбу. Делікатність та витонченість її звучання були настільки очевидними, що не було навіть спроб “врятувати” її методами підсилення звучності.

Відродження ренесансної музики почалося на початку ХХ століття. Справжню ж революцію у дослідженні та прочитанні музики XVI-XVII століть здійснив австрійський диригент Ніколаус Арнонкур.

Початком вивчення і виконання старовинної музики став заснований Арнонкуром у 1949 році Віденський квартет віол да гамба. На той час дослідження старовинної музики розглядалось як "незрозуміле дозвілля для деяких божевільних, оточених репутацією дилетантизму і без будь-якої перспективи на концертне життя". У 1953 році Ніколаус Арнонкур разом з друзями заснували ансамбль "Concentus Musicus". Тоді ж почалася інтенсивна праця Арнонкура над дослідженням документів періоду Ренесансу та Бароко і практики роботи зі старовинними інструментами, дослідження гри на них.

Довгий час ансамбль виступав винятково у колі друзів. Їхній перший концерт відбувся лише 1957 року.

Про те, як віолончеліст Віденського симфонічного оркестру перетворився на спеціаліста з ренесансної та барокової музики,  Арнонкур розказував у інтерв`ю для Berliner Morgenpost:

— Інтерес виник ще в роки навчання у Віденській вищій музичній школі. Перед тим, як грати складну романтичну літературу, зазвичай отримуєш музичний “корм” із барокових творів. Я був розчарований, адже вони здавались мені нудними. З іншого боку, я читав, що сучасники шаленіли від цієї музики — кидались на підлогу, рвали на собі одяг. Тоді я подумав: ми робимо щось не так. Я поділився цими міркуваннями з декількома своїми однокурсниками, і ми спробували грати з більшою пристрастю і, до того ж, на справжніх історичних інструментах...

— Коли Ви почали збирати старовинні інструменти?

— У 1951 році, в студентський період я придбав для себе гамбу. Щоправда, я завжди збирав тільки ті інструменти, які ми використовували практично.

— Наприклад, флейту траверсо із майна Фрідріха Великого?

— Він мені її заповів. Не смійтеся, це справді так. Після якоїсь там битви він подарував її одному австрійському генералу. А його нащадок передав цю “паличку з дірочками” мені. На цій флейті ніхто ніколи не грав, але я увіковічив її звучання на сотнях записів.

— Від самого початку концерти Вашого ансамблю відбувалися з великим успіхом. Чому, не зважаючи на це, до 1969 року Ви залишались віолончелістом Віденського симфонічного оркестру?

— Все тому, що я лютий противник усіляких спеціалізацій. До нашого ансамблю приходять музиканти, які грають і на сучасних інструментах також.

— З 1972 року Ви диригуєте також і звичайними оркестрами...

— Для мене дуже важлива можливість збагатити звукову палітру звичайного оркестру прийомами автентичної виконавської практики. А з Віденського симфонічного я пішов тільки тому, що не міг більше бачити, як деякі диригенти використовують паличку.

Наведений фрагмент інтерв'ю пов'язаний із захопленням Ніколауса Арнонкура саме віолою да гамба.

Цікаво, що перші двадцять років "Concentus Musicus" збирався на репетиції у вітальні Арнонкурів, згодом почалися експерименти зі звуком: у музеї брали на прокат старовинні інструменти та вивчалися старовинні партитури. Для того, щоб придбати рідкісні раритетні інструменти, були потрібні не тільки гроші, а й добрі зв`язки, іноді, заради бажаного артефакту, Арнонкуру доводилося хитрувати (наприкінці 1960-х років Ніколаус написав ряд дотепних статей про свої пригоди у пошуках музичної старовини).

Ключем до відродження старовинної музики стала фраза: "Музика, як мова звуків", значення якої Арнонкур пояснив пізніше в своїх теоретичних працях. І справді, згодом "нудна" старовинна музика зазвучала інакше. Новаторський підхід дав нове життя забутим і "заграним" творам. Його революційна практика "історично-інформованої інтерпретації" воскресила музику часів Ренесансу та Бароко.

"Кожна музика вимагає власного звучання", – таке кредо Арнонкура, музиканта-автентиста.

Цікаві факти творчості Ніколауса Арнонкура дізнавайтеся у наступних публікаціях від Музикант.укр.