«Дідона та Еней»: рафінована опера

Постановка без сцени, опера без крику, Дідона без Енея, рафінований звук в нерафінованому просторі, безцінна опера без стін і без театру – все це про нещодавню унікальну подію. Про автентичне виконання барокового шедевру – опери «Дідона та Еней» Генрі Перселла, – яке відбулось 3 і 4 листопада у НКММК «Мистецький Арсенал».

Не зовсім міф

Постановка (режисер Тамара Трунова) по-особливому підкреслила інтимність, камерність опери Генрі Перселла. Вона була психологічною, символічною і містичною.

Дідона та Еней постали не як воїн та володарка: це були оп’янілі від почуттів Трістан та Ізольда. Їхні пластика, голос, погляди – все і в усьому було неймовірно плавним, ніжним, акуратним, атласним. Здавалося, вони просто танули, плавилися в якомусь містичному запамороченні, незалежно від того, що відбувалося поруч.

З натури головних акторів можна було би сміливо малювати будь-яких античних героїв. Попадання в зовнішній типаж – стовідсоткове. Обоє молоді та прекрасні. Панувала доросла енергетика: сильний чемпіон, добряче моторний парубок Еней носив прекрасну і граціозну Дідону на своєму ідеальному торсі, а Белінда взагалі “заграла” деякими новими, несподівано пікантними відтінками. Однак, все було зовсім не вульгарно, натомість відчувалась певна тонка напруга, яку створювали дуже очевидні, але, все ж, натяки, натяки, натяки…

Фіолетовий квадрат

Сцени не було. Був квадрат, який з трьох боків оточувала аудиторія. Жодних “карманів”, жодних “закуліс” – все відбувалося так, ніби відсутньою була не сцена, а публіка. Так, ніби всі персонажі були не реальними акторами, а лише привидами – босими й часом трохи сонними. Дійсно, були моменти, коли весь хор “вимикався” – просто падав і засинав. Та й постійне ходіння акторів по колу – знак теж символічний. А світло, точніше сутінки у фіолетово-синьому тумані – знак містичний. 

Не зовсім хор

Можна ризикнути й сказати таку грішну річ – у Перселла забагато хору, як для такої маленької й зовсім не епічної опери. Але тільки в хорошому сенсі, адже хор Перселла тримає на собі колосальне драматургічне навантаження, він майже постійно задіяний у дійстві. Зараз він – учасник (узагальнений груповий персонаж), потім – коментатор, а ще потім – дзеркало героїв.

У цій постановці «Дідони та Енея» хор був жвавим, пластичним, дуже гнучким, рухливим та унісонним образом. Він, як одне ціле, ходив, бігав, лежав, спав, радів, страждав, танцював, вітав, співчував, ховав і поминав… Це був не зовсім звичний оперний хор (вибудуваний в рядочок або по боках сцени із нудьгуючим виразом обличчя в ті моменти, коли не доводиться співати). І не зовсім хор, і не зовсім персонаж, а, швидше, якась цільна і єдина вокально-драматична сила.

Рафінований sound

Ніхто не кричав... Вся опера прозвучала скромно, акуратно, м’яко, без пафосу, без зайвої декоративності, без перевантажень, без надривів, дуже природно, глибоко і тонко. Дідона (Інна Гусєва), Белінда (Тетяна Журавель), Еней (Євген Прудник), Дух (Олександр Лось), чаклунка (Ігор Воронка), відьми (Олена Нагорна та Тетяна Яшвілі), друга дама (Юлія Засімова) – всі вони воістину заспівали барокову оперу в автентичній манері. Було специфічне коротке фразування, в якому важливо показати деталі, важливо проробити нюанси. Слова і образ персонажів відповідали їхньому тонусу інтонування – делікатним і ніжним він був у Дідони, бридливо-злобним у чаклунки, улесливо-підступним у відьом. Вокальні лінії були насичені мозаїкою деталей, безліччю органічної, доречної мелізматики. Замість широкого романтичного вібрато ми чули силу-силенну фантастичних прикрас.

Все це є чимось новим для України (де барокового оперного репертуару катастрофічно мало) і для українських солістів. Однак, такий рафінований підхід є абсолютно звичним для європейської практики автентичних виконань, для Емми Кіркбі (Emma Kirkby), Емок Барат (Emőke Baráth), Едіти Груберової (Edita Gruberová), Андреаса Шоля (Andreas Scholl), Філіпа Жарускі (Philippe Jaroussky) й багатьох, багатьох інших розкішних та неймовірних виконавців.

З технічного боку, автентичний оркестр – це гра на спеціально створених копіях барокових інструментів, це гра спеціально вигнутими смичками, зробленими на замовлення, це гра на бароковій гітарі й на теорбі (диригент – Назар Кожухар). А з практичного боку – оркестр просто звучить по-іншому, звучить специфічно. Звучить трохи приглушено, більш м’яко, більш матово. Окрім інших інструментів, іншою є і манера, і прийоми гри: наприклад, можна пригадати шершаве, сипуче, вразливе і вражаюче sul ponticello в танці відьом – так грають і Фабіо Бьонді (Fabio Biondi), і солісти ансамблю «Red Priest», і інші європейські виконавці барокового репертуару.

Closed opera in Open space

У своїй суті автентична манера виконання працює на камернізацію, на психологізацію, на збільшення відсотка інтимності сприйняття. Але. Тепер про важливе «але». Чути всі ці нюанси було однаково погано як з першого, так і з останнього ряду, як зліва, так і з правого боку. Тому що левову долю звукових деталей калічив зал. Звук розсипався в просторих та відкритих акустичних коридорах на всі можливі боки “кілометрового” холу.

На «Дідону» прийшли багато гурманів-меломанів, які слухають барокову музику, записану, припустимо, під керуванням чи то Ніколауса Арнонкура (Nikolaus Harnoncourt), чи Джона Еліота Гардінера (John Eliot Gardiner), чи Крістофера Хогвуда (Christopher Hogwood). Для людей, які звикли слухати в навушниках, з відрегульованою гучністю, в майже ідеальній якості, коли можна вслуховуватися і зачаровуватися кожним красивим звуком, кожним незвичним призвуком (слава Богу, сучасні технології звукозапису з хорошими мікрофонами і маленькою дрібкою фільтрів дозволяють закарбувати практично все, а часом і трохи краще, ніж в реальності).

Зголоднілі гурмани заплатили значно дорожче, ніж вартують середньостатистичні квитки в київських театрах (в тому числі, у Національній опері). Але отримали дещо цікаве. Парадокс у тому, що унікальне для свого контексту виконання, унікальний склад солістів та оркестру, унікальні інструменти були ніби ліліпутом, запхнутим у гігантську колбу. І все унікальне ми отримали з “бонусом” – з акустичним спотворенням, з деформацією акуратного і делікатного камерного саунда. Так, саме саунда, найважливішого параметра, якщо ми говоримо про оперу. Будівля вбивала саунд: розсипала, розривала, розкидала звук, перетворювала цільний та зібраний звуковий потік на кашеподібний – в шумно резонуючому, “реверберуючому” просторі будівлі.

Вердикт

Опера, музика, постановка, вся фантастична робота творчого об’єднання «Open Opera Ukraine» – все це повинно повторитися ще, ще, ще і ще. Однак, в іншому місці, в іншому приміщенні. Театр для такої драми обрати непросто, тому що нестерпно жаль втратити хоча би декілька міліграмів її чудесного, чарівного та унікального звучання.